...вона носила квіти в волоссі, і ними грався вільний ще вітер, здавалося давно вже дорослі, але кохали щіро, мов діти...відчинені серця, щірі очі, таких не так багато є в світі, лелися сльози щастя щоночі, обіцянки назавжди любити...будиночок на розі двух вулиць, паркан плющем осіннім забитий, здавалося дощі схаменулись, здавалося завжди буде літо...лише один дзінок телефону, і варто тільки їм захотіти, повіяло теплом з-за кордону, а отже неодмінно летіти...НЕ ОБІЦЯЙ НАЗАВЖДИ...не обіцяй, не треба, залежить час найближчій, та не завжди від тебе...
І рапотом все змінилось навколо...проблеми, тіни, сни, сподівання, роз'їхалися як діти в школу, що першим було, стало останнім...їй у варшавські спальні райони, йому в Москву бетоном залиту, але кохання у таксофонах преречене не довго прожити...куди ведуть строкаті дороги, чому ви заблукали у світі,вас сотні, тисячі, вас мільони...в Ізраілі, Канаді, на Кріті..є спогади про те, як було все, надія є на те, як все буде...